вівторок, 17 червня 2014 р.

Анатолій Дністровий. Сніданок на снігу



Знаєте анекдот? На базарі чоловік обирає молочні продукти. Підходить до бабки, питає: «Це у вас молоко чи сметана?». «Та таке», - відповідає стара. 

Оце «таке», на мій суб’єктивний і не надто професійний погляд, є точною характеристикою повісті Анатолія Дністрового «Сніданок на снігу». 
Я дуже добре ставлюся до пана автора та його професійної діяльності. І хоча особисто з ним не знайома, але від друзів чула про нього тільки гарні відгуки як про людину та як про науковця й літератора. Особисто для мене у свій час були вельми цікаві його  «Пацики», і окремі епізоди з цього роману я пам’ятаю  по сьогодні (чого не скажеш про стоси відомих творів інших видатних авторів).

Що стосується «Сніданку на снігу», то цей літературний доробок можна назвати спробою трансформувати в текст романтичний настрій та любовний дух, який, мені здається, переповнював самого автора в момент написання. З мене поганий психолог, але зміна стилістики та атмосфери авторського письма від «Пациків» до «Сніданку» зазнала колосальних змін. На жаль, я не читала ні «Тибет на восьмому поверсі», ні «Дрозофіла над томом Канта», але критики пишуть, що в кожному новому творі Дністрового змінюються сюжетні лінії, персонажі та посили. На даному етапі, видно, для автора настали часи настроєвих романтичних історій і обов’язково з хепі-ендами.
Фото з сайту: vsiknygy.net.ua
Нещодавно співробітник скаржився, що його дружина читає дамські романи з такими розкішними назвами, як «Роза і лев», «Оголені та нескорені» тощо. Я порахувала своїм громадянським обов’язком пересадити її на пристойнішу літературу про кохання. Почала пропонувати польського Януша Вишневського, французьку Анну Гавальду, вітчизняних Галину Вдовиченко та Ірен Роздобудько. І раптом згадала про Дністрового, хоча він якось не дуже ставав у згаданий ряд імен. Але ж його «Сніданок на снігу» - це ідеальна історія для жінок, які прагнуть трохи кохання, трохи еротики, трохи передбачуваного неквапного сюжету, а в сухому залишку – позитивних емоцій та доброго настрою від легкої книги.

Головний герой – уособлення чоловічності, майже ідеальний образ: надійний, відповідальний, романтичний, турботливий, хазяйновитий. Вона – тендітна і вразлива жінка. Обидва – красиві, хоча не першої молодості: за кожним з них шлейф різного досвіду та життєвих розчарувань. У кожного – своє життя, і хтозна, як би воно склалося, якби не погодний колапс, що відрізав їм шлях до відступу. Вони просто не мають вибору, як бути разом. Дуже зручно, мушу визнати, коли за тебе вирішує хтось або щось, а твій власний вибір нічого не вартий.
Фото з сайту: vsiknygy.net.ua
Вдала чи ні авторська спроба цієї зимової мелодрами вирішувати, звісно, читачам. Тут залежить від того, хто що шукає. Для любителів ненапряжної любовної літератури, таких як вищезазначена дружина співробітника, повість стане знахідкою. Але щось мені підказує, що поціновувачі творчості пана Анатолія чекають від нього трохи іншого і потенціал у автора у тисячі і тисячі разів більший.

Натомість зовсім інше враження справили оповідання, які увійшли в збірку разом з повістю. Кожне з них – професійний екземпляр малої прози, де переданий настрій, в короткому епізоді виписаний характер, де завдяки влучному слову автор майстерно пише саме життя. Персонажі та їхні історії западають в душу, змушують замислюватися та розмірковувати. Більше того, у героїв оповідань Днстрового мимохідь закохуєшся, настільки вони випуклі, життєві, колоритні. 

Мене найбільше вразило, як в історії про «Фотографії доньки поетеси» жінка ставить на перше місце творчість на тлі непевного столичного життя, в той час як її донька залишена на бабусю в глухому забитому селі. Тут слід зазначити, що автору своїх літературних доробках розповідає про людей з цілковитою до них симпатією та пієтетом, можна сказати, виступає на їхньому боці. Але в якийсь час виявляється, що такий прийом оманливий, бо образ постає не таким, як ми думали про нього на початку, набуває гротескного вигляду. Читач губиться, бо невідомо врешті-решт, прочитане є драмою чи комедією. Завуальований сміх у більшій чи меншій мірі характерний для всіх представлених оповідань, це і «Улюбленець Розенкранц», і «Порушена традиція», і «Марко Півник», і «Фіолетовий кролик».
Анатолій Дністровий із письменницею Світланою Поваляєвою. Фото з сайту: sumno.com
Я би порівняла ці оповідання з фільмами Вуді Аллена. Настроєві психологічні історії з життя, насичені тонким інтелектуальним гумором – такими бачимо фільми знаменитого режисера і так подекуди пише Анатолій Дністровий. А нам тільки лишається з його різноманітних літературних доробків обирати те, що підходить саме нам.

Кому читати. Повість – любителям мелодрам та дамських романів. Можна брати з собою в подорож, підходить для громадського транспорту і читання за сніданком.

Оповідання – тим, хто любить короткі настроєві історії з життя. 

Кому не варто. Любителям серйозної літератури, а також шукачам пригод та динамічного сюжету. Повість – чоловікам.

1 коментар:

  1. "Я би порівняла ці оповідання з фільмами Вуді Аллена." - просто ляпнула, аби щось ляпнути. Як і в більшості абзаців цієї, з дозволу сказати, рИцензії.

    ВідповістиВидалити