вівторок, 10 червня 2014 р.

Жозе Сарамаго. Сліпота



Роман «Сліпота» нобелівського лауреата Жозе Сарамаго я прочитала місяця зо два тому, але ніяк не вдавалося сісти за рецензію. Книга викликала суперечливі думки, які довго не вдавалося розкласти по полицях.
Водночас чоловік щодня штурмував мене питаннями, коли я відпишуся з приводу «Сліпоти», бо ані Денисенко, ані Лиса він прочитати не зміг, натомість португальця проковтнув за два дні. Наскільки я можу судити, то його лояльність до тексту Сарамаго була спричинена двома причинами.

По-перше, за основу розповіді слугує припущення «а що було б, якби…». В даному випадку  у ролі «якби» виступає сліпота, що спіткала населення невідомого міста невідомої країни. Тобто такий сюжет цілком можна уявити зрежисованим на якомусь телеканалі на кшталт СТБ і поданим публіці в соусі «Останнього героя» чи «За склом». А глядачі з цікавістю і огидою водночас дивитимуться шоу і робитимуть ставки, у надто провокаційні моменти відводячи погляди від екрану.

Ось такі професійні спостерігачі, поринувши в експеримент, описуваний Сарамаго, будуть винагороджені з головою. Осліпнувши, людство починає творити таке, що зрячому на голову не налізе. Нудно точно не буде.
Фото з сайту: nnm.me
Разом із тим опуститися до другорозрядного горору роману не дозволяє авторський стиль. Подекуди академічний, подекуди монотонно-відсторонений, інколи казковий і грайливий, з натуралістичними вкрапленнями, але загалом сповнений прихованих авторських посмішок, словесних вправ на переосмислення – саме за цю манеру письма Сарамаго, мабуть, отримав Нобелівку з літератури у 1998. Окремо варто наголосити, що замість точок у тексті автор ставить коми, тому деякі речення сягають кількох сторінок. Що, на диво, сам текст зовсім не обтяжує.

Ось ці два фактора – нетривіальний сюжет та спосіб його подачі – переважно захоплюють читача Сарамаго. Але копнувши глибше, я дізналася, що мій чоловік з огляду на останні політичні події із повною серйозністю напроводив паралелей у тексті із війною на Донбасі. Більше того, із його слів я також мала обов’язково про це написати.

Мовляв, сліпі, що були замкнені на карантин у правому та лівому крилі психлікарні, існували у різних ментальних матрицях. Ті, що прийшли першими і жили у правому крилі -  намагалися дбати бодай про якусь мораль і не забувати про свою людську сутність. Натомість ті сліпці, що потрапили до закладу трохи згодом, явно скидалися на криміналітет з усіма витікаючими. Крім того, чинити огидні оборудки їм допомагав той, хто осліп не разом з усіма, а ще замолоду, а тому мав навички вільно орієнтуватися у просторі і давав фору решті з людського стада. Суперечки між двома групами сліпих, що переходять у відкрите протистояння – аналогії із сьогоденням, думаю, більше ніж прозорі.
Фото з сайту: nnm.me
Однак мені особисто вони на думку не спали. Усе ж, не дивлячись на історичний збіг, текст Сарамаго можна натягнути не лише на східно-українську кризу, а на будь-яку війну будь-якої країни і будь-яких часів. Крім того, мені видається, що проблематика «Сліпоти» лежить передусім у площині самої людськості. Автор пропонує задуматись, а чого в людині більше – соціального чи біологічного, і за яких умов те соціальне вимикається і людина перетворюється на тварину. Він досить нарочито асоціює очі з душею: сліпота одних, відповідно, призводить до сліпоти іншої. З усіма наслідками сарамагівського апокаліпсису можна спорити, але ігнорувати їх – ні.

Наступне смислове нашарування тексту – це ілюзорність пластмасового світу, що працює лише на споживання й нічого не дає навзаєм. Всі ланцюжки й взаємовідносини, побудовані на споживацьких цінностях, швидко руйнуються і людство опиняється в глухому куті. Їжа скінчилася, світ в буквальному сенсі загруз у екскрементах, а про чисту воду, повітря та інші екологічні дива годі й мріяти.
Кадр із фільму "Сліпота", знятого за романом Жозе Сарамаго. Фото: pingmag.jp
Усе це упирається в останній ідейний пласт – божого пророка на Землі. Людство, що не бачить себе згори і взагалі не здатне оцінити своїх діянь. Божий син, що приходить в особі звичайної людини врятувати землян, та не може зізнатися в тому, що знає-бачить значно більше. Цей образ чітко вимальовується в персонажі лікаревої дружини, яка одна з усіх залишається зрячою, спостерігає за ницим соромітним оточенням, проходить разом із ним крізь усі біди і врешті-решт виводить особливо наближених із цього пекла. В тому, що вона не зізнається у своїй перевазі – теж своя правда. Всі знають, чим закінчилося життя Христа. Те, що життя цієї жінки-поводиря закінчилося б так само – сумніватися не доводиться.

До речі, на темі пророка Жозе Сарамаго, певно, щось таки залежить. У 1991 році побачив світ роман «Євангеліє від Ісуса», де Ісус постає звичайною людиною з усіма вадами та недоліками. Автор відразу отримав свій кухоль праведного гніву від католицької церкви та португальської критики і навіть був змушений переселитись на Канари. Але в 1998 році шведи таки нагородили роман Нобелівською премією.
Кадр із фільму "Сліпота", знятого за романом Жозе Сарамаго. Фото: pingmag.jp
Важливо, що пише Сарамаго без зайвої дидактики, повчань та імперативу. Читач просто отримує змогу взяти участь у шикарному людському експерименті і зробити з того власні висновки. Як і в перегляді подібних шоу на телику. Чи в прослуховуванні байки у виконанні геніального оповідача, що захоплює не тільки історією, але й мімікою, тембром, інтонаціями. Таке саме враження лишає й «Сліпота».

Кому читати. Філософам-інтелектуалам. Тим, хто полюбляє задачки для розуму. А також – тим, хто любить жахи та реаліті-шоу.

Кому не читати. Занудам, а також переконаним у тому, що речення має складатися з іменника, дієслова і кількох другорядних членів. Читачам легкої прози.

2 коментарі:

  1. То може легше переглянути фільм?

    ВідповістиВидалити
  2. Кіно та література - зовсім різні види мистецтва. Навіть, якщо кіно знімається за мотивами книги. Хіба ні?

    ВідповістиВидалити