середа, 7 травня 2014 р.

Герта Мюллер. Гойдалка дихання


Неможливо в кількох словах охарактеризувати творчість Герти Мюллер. Її літературна спадщина нагадує полотна Едварда Мунка – поціновувач водночас застигає в захопленні перед неймовірною подачею дійсності та здригається від страху й моторошного усвідомлення неможливості відвести погляд.


Так само й читач пані Мюллер опиняється в хитросплетінні захвату від непересічного таланту та жаху від володіння темою - потворним і викривленим життям в радянському трудовому таборі. Про такий життєвий досвід молодого румунського німця йдеться в останньому романі письменниці «Гойдалка дихання», невдовзі після опублікування якого вона отримала Нобелівську премію.

Описуючи письмо Мюллер, неможливо не зачепити її біографію. Хоча б у двох словах згадати те, що, на мою думку, якнайбільше вплинуло на формування такого стилю письма.

 Її батько служив у війську СС. Її мати, так само як головного героя з «Гойдалки дихання», за наказом Сталіна разом з іншими румунським  німцями відправили в табір безкоштовно працювати на СРСР. Але в її дитинстві ці важливі теми були «тим, про що не можна говорити». І навіть коли вже доросла Герта видала свою першу книгу про життя німецької спільноти, в її рідному селі жінку мало не піддали анафемі. Адже та посміла порушити обітницю мовчання та винесла сміття із хати.

Герту Мюллет звільняли з роботи за відмову співпрацювати з секурітате – румунським аналогом КДБ. Вона ніколи не почувала себе господинею власного помешкання, адже працівники секурітате навідувались до неї мало не щодня, зокрема і за її відсутності. Її зрадила найкраща подруга, яка виявилась «стукачем» того ж таки секурітате. 

Напевно, ці поневіряння могли б закінчитися разом з падінням берлінської стіни, стратою Чаушеску та переїздом до Німеччини, але і там Герта Мюллер залишається у меньшості, представляючи тепер уже румунську спільноту.

«Я дісталася Берліна – це значить, що я вижила. Берлін означає звільнення. Проте я не шукаю тут батьківщини. Мені досить того, що тут знаходиться мій дім. Мені подобається бути незнайомкою, бути чужою. Бути чужою незнайомкою – у цьому теж шматок свободи», - скаже вона в одному з інтерв’ю. І я думаю, що для таких людей, котрі все своє життя жили, немов під мікроскопом, звільнення від лупи – чи не найбільше з проявів щастя.
Фото з сайту: www.nobelprize.org
Такі експерименти з душею – через мовчання, обмеження, примушення, психологічних тиск та крадіжку довіри – призначені зламати людину та перетворити її на загнаного зайця. Але Герта Мюллер зайшла вихід. Вона вдалася до писання з тією єдиною метою відчути себе вільною хоча б у такий спосіб. Її  проза для багатьох стала бомбою сповільненої дії.

Її письмо не схоже ні на що інше, з чим мені доводилося стикатися раніше. Спочатку згадалися «Колимські розповіді» Варлама Шаламова, бо ж одна тема і подібна стилістика. І Шаламов, і Мюллер пишуть просто, короткими реченнями, майже документально передаючи ті зсуви, що відбувалися в свідомості, підсвідомості, фізіології людини під дією примусу та приниження.

Але так звана нова проза Шаламова тяжіє до об’єктивності та достовірності. Герта Мюллер натомість грає зі словом, вивертає його навиворіт, змушує до набуття нових значень. Адже не можна передати біль та страх словами «біль» та «страх». Письменниця опускає всі шаблони та кліше, від слів здирає оболонку і лишає саме їх відчуття. Роман писано не мовою і не словами, а відчуттями, півтонами й відтінками. Так працюють поети, так інколи говорять маленькі діти, і так, напевно, можна було б назвати «Гойдалку дихання» - поезією в прозі. Табу на повтори, на завчені стандартні метафори – ось її основна відмінність. 
Фото з сайту: http://finnougr.ru


Сам роман поділений на невеличкі частини, кожна з яких являє собою нарис чи новелу про певну табірну подію, річ або особисте переживання. При цьому авторка вводить у текст символи, чия роль виконувати задачу слів – на рівні відчуття передати те, що звичайною мовою описати неможливо. Так, лопати-серце, якою працював головний герой, йому не вистачатиме протягом всього життя. Годинник, з дверцят якого замість зозулі вилазив гумовий хробак, замінив відчуття часу. «Гумовий обрубок вібрував і видавав жалюгідне шипіння, схоже на кашель, відкашлювання, хропіння, пердіння, зітхання уві сні. Так гумовий хробак захистив наш нічний спокій», - розповідає головний герой Лео.

А деякі символи – янгол голоду та янгол смерті – узагалі перетворюються в тексті на окремих персонажів. 

Разом з тим жоден з цих персонажів не має докладного опису. І ця письменницька риса знов нагадує її коллегу Варлама Шаламова. «Опис має бути коротким, як ляпас», - казав письменник. Разом з тим у кожного зі своїх героїв авторка фокусується на певній рисі зовнішності чи характері і через неї розкриває образ: «Беа Цакель на півголови вища за мене. Її коси намотані довкола голови і нагадують грубезну мотузку завтовшки з руку. Можливо, її голова виглядає такою гордою не лише тому, що вона сидить на складі одягу, а й тому, що мусить носити на собі таке важке волосся. Мабуть, вона мала це важке волосся ще дитиною, щоб у забутому Богом гірському селі гор не могли зазирати їй у голову з висоти, аж поки вона не помре».

Досвід Лео взятий з життя не матері Мюллер, з якою в неї ніколи не було близьких стосунків, а близького друга Оскара Пастіора. П’ятирічний заручник трудового табору, пожиттєвий заручник спогадів про втрачені роки і навіть заручник своєї нетрадиційної сексуальної орієнтації – про усі ці ступені несвободи Герта Мюллер дізнавалася від Оскара і записувала в зошити. Вони збирались видати роман у співавторстві та Оскар раптово помер. Тільки через рік письменниця, за її словами, змогла примусити себе відмовитися від займенника «ми» і написати твір самостійно. 
Фото з сайту: www.calendarium.com.ua
Герта Мюллер присвячує своєму другові післямову, а в нобелівській промові згадує його ім’я не менше ніж 9 разів. І тільки в 2010, за рік після цього, стає відомо, що Оскар Пастіор протягом 7 років, доки не поїхав з Румунії, був інформатором таємної поліції секурітате. Шокована громада порівнювала цю подію з новиною про членство Гюнтера Грасса в СС, про що той повідомив уже після отримання Нобелівської премії в 1999 році.

Але як пережила цю звістку пані Герта – одному Богу відомо. Скидається на те, що режим не відпускає її, незважаючи на час давності та географічну втечу. Як читач можу лиш егоїстично тішитися з того, що письменниця не дізналася про це за життя пана Оскара. Бо хто знає, як би він повівся – захищав би себе чи покаявся, і як би зреагувала пані Герта. І що найважливіше, чи отримали б ми тоді врешті-решт «Гойдалку дихання»?

Кому читати. Для вузького кола, оскільки є абсолютно некомерційною літературою. Поціновувачам елітарної книги, літературним фетишистам.

Кому не варто. Тим, хто прагне розважитися або розслабитися з книгою у теплій ванні з аромомаслами. Не вийде! Візьміть краще детектив Несбьо чи будь-який з чудових та іронічних романів Лариси Денисенко. «Гойдалка дихання» - для глибокого переживання важкого досвіду, роздумів, переосмислення.






Немає коментарів:

Дописати коментар