вівторок, 5 квітня 2016 р.

Старе й забуте. Звіт про перечитані книжки



Приблизно раз на кілька років зі мною трапляється таке, що у від’їзді чи поміж інших справ немає поруч жодної нової книжки. А поки вона не з’явиться, доводиться перечитувати на що впаде око. 

Цього разу на своїх полицях я зауважила забуту з випускного класу Франсуазу Саган, «Правік та інші часи» Ольги Токарчук - роман, що колись перевернув мій світ, а також – горіти мені у пеклі – російський переклад австралійського жіночого роману «Что забыла Алиса», автор – Ліана Моріарті (так, я це читала:).
Отже, почну з пані Саган та її двох романів, які мені вдалося посилити, – «Манівці» та «Набридло терпіти» (рос. «Окольные пути» та «Поводок»). Ці літературні доробки – як першоджерело добротної жіночої прози із якісною добірною стилістикою. Дуже багато романів-наступників, в які вкладено схожі теми, подібний авторський стиль – лише переспіви її творчості. Саме тому до Франсуази Саган прийшов успіх, - вона стала засновницею стилю та провісницею образу жінки нової епохи.

Пам’ятаю, що в 16 років, коли вперше потрапив до рук томик «Сонячний промінь в холодній воді»,  її проза здалася мені занадто простою та зрозумілою. Тепер же отримала справжнє читацьке задоволення від її виписаних до дрібничок персонажів, глибини в оцінюванні психології людей та їхніх відносин, іронії, а інколи сарказму, з яким вона описує дійових осіб – сьогодні би сказали, що автор стібеться зі своїх героїв. Під вдаваною простотою пера Саган – гротеск на світське чи богемне товариство, де за зовнішнім сміхом часто криється трагізм.
Франсуаза Саган. Фото з сайту: yuri-kolker.com
Але як вина, хай навіть доброго, не можна випити багато, так само прози Франсуази Саган багато за раз не прочитаєш. Її вищий світ набридає, образ жінки – безтурботної, часто недалекої та розбещеної, не наділеної високим інтелектом, яка зазвичай смітить грошима та з легкістю ставиться до плотських утіх  - набридає. І так само приїдаються її чоловіки – слабкі духом, самозакохані, марнославні… Із твору в твір – карикатура на світське життя, так що поволі виникає нестерпне бажання замінити чтиво на добріше та світліше.


Кому читати. Дівчатам, починаючи з 13-14 років, як високоякісний замінник другорядних жіночих романів, дослідникам епохи, поціновувачам високого стилю. В якості книги для громадського транспорту теж цілком підходить.

Кому не читати. Любителям складної елітарної прози.

«Правік та інші часи» - одна з найзнаковіших для мене книг. Що з десяток років тому, що зараз сидиш як укопаний із романом в руках, не в змозі збагнути, як можна так писати. Роман Ольги Токарчук не має приналежності до традиційних різновидів літературних текстів. Так само хаотичною є структура твору, де фабула не грає суттєвого значення, а лише тримає вкупі інші важливі елементи тексту. Та при цьому залишається враження найгармонічнішої структури, що, як на мене, сягає навіть глибше за замисел автора.
Ольга Токарчук. Фото з сайту: ualife.net
Коли я думаю, як в двох словах описати «Правік», згадується словосполучення «магічний реалізм». Попри те, сама авторка не погоджується з таким означенням. В одному з інтерв’ю у виданні «Gazeta Wyborcza» читаємо: «Щоразу, коли я чую про магічний реалізм, страшенно дратуюся, бо моя проза не має з цим нічого спільного. Ясна річ, що порівняння з Маркесом – це комплімент, але я ніколи не намагалася у «Правіку та інших часах» наслідувати Маркеса і описувати Макондо. Таке порівняння – це чергова готова етикетка, яку критикам легко і зручно начепити на текст, щоб не вдумуватися у його зміст самостійно».

«Правік» - це збірка метафор, міфів, клубок зі смислів та нашарувань, які годі розплутати. І разом з тим це надзвичайно проста історія, сага про родину, написана чіткою для розуміння мовою. 
Фото з сайту: culture.pl
«Ольга поєднала у своєму писанні речі, які досі здавалися непоєднуваними, – пише про письменницю один із провідних польських критиків Пшемислав Чаплінський. - Вона пише просто, але її простота містить у собі мудрість, серед її доробку немає масової літератури, але серед її читачів чимало таких, які рідко читають щось окрім газети, вона пише про дивні і незвичайні речі, але глибоко закорінює їх у щоденному побуті. Ольга Токарчук відродила віру в те, що література може бути зрозумілою, але водночас і глибокою, простою, але життєво необхідною, важливою, але не важкою. Саме завдяки цьому Ольгу обожнюють феміністки і патріархалісти, друкують у розрахованих виключно на молодіжну аудиторію літературних часописах і часописах із дуже високими накладами, її відзначають своїми нагородами високочолі журі й прості читачі. Вона стала феноменом суспільного взаєморозуміння, бо розмовляє з нами всіма, але кожному здається, що звертається вона лише до нього».

Кому читати. Усім без винятку. 

І наостанок поясню, чому я згадала про такий дивний опус, як «Что забыла Алиса». 

Останнім часом стрічка у Фейсбуці та спам у пошті рясніє від численних диво-тренінгів на кшталт «Як збудувати міцні відносини з чоловіком», «Секрети сімейних відносин» тощо. Так от мені здається, що цей роман може цілком стати замінником всіх цих курсів.
Ліана Моріарті. Фото з сайту: penguinusablog.com
Бо поряд з тим, що цю книгу не варто розглядати з точки зору літературної вартості, вона має одну хорошу цінність – вчить не просто знаходити сімейне щастя, а зберігати його. Я подумала, що твір може бути цікавим для тих, хто хоче легкого і ненапряжного читання, але яке дає важливу мораль. 

І до речі, письменниця займає перше місце серед ТОП-авторів, які найкраще продаються, за версією New York Times...

Кому читати. Масова література.

Кому не читати. Чоловікам. Інтелектуалам. Чоловікам-інтелектуалам.

Немає коментарів:

Дописати коментар