субота, 20 лютого 2016 р.

Знову 3 в 1: Дім у Бейтінг Голлов, Любовне життя, У кафе втраченої молодості



Відтоді, як «Видавництво Старого Лева» розширило акцент з дитячої літератури ще й на дорослу, читачі отримали доступ до прози в добрих перекладах, професійно відредагованої, зверстаної за так званим золотим правилом та вкладеної у пристойні обкладинки. Я не можу сказати, що видані твори, які мені довелося прочитати, роблять якийсь прорив, але тримати ці книги у руках приємно.

Першою книгою, яку я мусила прочитати, стала збірка малої прози «Дім у Бейтінг Голлов» Василя Махна. Саме вона отримала премію «Книга року ВВС», хоча я була на 100% впевнена, що то буде «Аптекар» Юрія Винничука. Порівнювати їх немає сенсу, думаю, що журі таким чином вирішило підтримати поета Махна у його прозовому дебюті.

Для тих, хто не знає, пан Василь – лауреат численних міжнародних поетичних фестивалів, автор 10-ти поетичних збірок та двох книжок есеїстки, його поезію перекладено 25 мовами. Чого чекати від першої прозової книги поета? Передусім, звісно, критики. І саме тому бажання критикувати чомусь пропадає. 

Збірка оповідань Василя Махна – екскурс у життя маленьких людей. Це – емігранти, що виїхали шукати кращої долі, але так і не знайшли внутрішнього спокою (Дім у Бейтінг Голлов; Бруклін, 42 вулиця; Коли на шию надівають вінок із чорнобривців). Це – замальовки з життя пересічних українців з віддалених місцин Західної України (На автобусній; Польський ровер, руска рама). Є також історичні оповідання повоєнних часів (Онуфрій і Титєна), єврейська тема (Капелюх, дактилі, сливи).
Василь Махно. Фото з сайту: http://life.pravda.com.ua
Усі вони напрочуд професійно написані, колоритно, смачно, я би сказала – стильно. Кожне з оповідань має свою атмосферу, ритм і, незважаючи на кілька невдалих метафор, властивих поетам, (тіло з чорною акварельною цяткою між ногами; у фіолеті зимовою пітьми), багату мову. Крім того, автор презентує випуклі, живі характери. Дві-три його фрази передають і внутрішній світ героїв, і їхнє нехитре життя, і обставини, перед якими вони безсилі. Однак, познайомившись із ними раз, навряд чи їх коли забудеш, навіть з огляду на їхню буденність. 

Насправді, якщо закрити очі на бекграунд автора та очікування у літературному середовищі, «Дім у Бейтінг Голлов» - книга, яку я буду рекомендувати до прочитання. Так, вона має недоліки. І найголовніший із них – це відсутність новаторства, бо все, про що пише автор, і те, як він це робить, уже було багато разів у нашій літературі. Не думаючи, можна пригадати низку прізвищ, які мають такі самі теми у творчості та використовують подібні літературні прийоми. 

Але це розчарування, яке не полишає від першої до останньої сторінки, є таким самим за настроєм, як і всі оповідання. Щемливим, дещо сонним, незважаючи на тривалу динаміку, і тому трохи депресивним. Тільки йдеться не про деструктивну депресію, а таку, знаєте, яка буває всередині осені, коли листопад і хочеться залізти під ковдру з філіжанкою кави. Коли земля готується до переродження, і воно неминуче. І я так собі думаю, що переродження автора так само неминуче. Аби від доброї поезії перейти до доброї великої прози, слід відбути усі етапи. І в цьому контексті «Дім у Бейтінг Голлов» - це лише цеглинка, сходинка до того, що може бути написане у майбутньому.
Оксана Луцишина. Фото з сайту: http://starylev.com.ua
На книгу «Любовне життя» Оксани Лучишиної львівського видавництва я покладала великі надії. А все через те, що побачила відгук на цей твір Оксани Забужко, до якої у мене зі шкільних років чималий пієтет. Пані Забужко порівнювала його зі своїми «Польовими дослідженнями з українського сексу» та називала Оксану Лучишину мало не своєю послідовницею. Оце мене і зачепило.

20 років тому «Польові дослідження» стали неабияким літературним проривом та, як стверджує Вікіпедія, одним із перших феміністичних романів. Я пам’ятаю, як у провінційне містечко, де я закінчувала школу, привезла цю книгу сестра моєї шкільної подруги, яка навчалась у столичному вузі на філології. У наших крамницях та бібліотеках сучасним вважався Барка, а текст його «Жовтого князя» був єдиним на всю школу. У таких умовах проза Забужко мала ефект бомби. Усі сторінки «Досліджень» були покреслені ручками, олівцями, маркерами – так читачі відмічали для себе найголовніше)))

Я, звісно, розумію, що то все мало право на існування на світанку сучукрліту. Але зараз я купилася на можливість прочитати щось подібне, але удосконалене. І моє розчарування було куди глибшим за те, що спіткало під час читання оповідань Василя Махна.
Презентація роману "Любовне життя" в Ужгороді. Фото з сайту: http://prozahid.com
Фабула твору – це нещасливе кохання, любов в еміграції, де чужа країна та чуже життя ніколи не стануть рідними. Де прагнення до близькості на цьому фоні є особливо сильним та гнітючим. Отже, східноєвропейська дівчина Йора полюбила американського підстаркуватого мачо Себастьяна, який, крім Йори, мав ще кілька жінок. Вона про це дізнається і починає страждати протягом усієї книги. Хворіє невідомо чим, втрачає роботу, хоче вмерти, ясний день. 

Її подруга Інга, із якою вона винаймає кімнату, теж зі «Східної Європи», спочатку має таку саму історію з чоловіками. Вони, значить, страждають разом, розповідають одне одному різні жахливі історії з дитинства. Потім подруга знаходить іншого чоловіка і зникає з Йориного життя. Наприкінці твору Йора знаходить іншу роботу, дізнається про смерть Себастьяна. Ще є епізод невдалого самогубства, після якого Йора знічев’я заводить дружбу із сусідкою – готичною дівчиною Вороною.

Що сказати? Зі спільного із «Польовими дослідженнями» - хіба що феміністична сутність, яка подекуди передається через підкреслену тілесність. Жмутки волосся, наприклад, які Йора знаходить після виселення Інги, і ностальгує за нею. Пам’ятаю, про волосся на кахлях у ванній писала і сама Забужко. Одяг, що ними діляться подруги, сукенки, олійка для шкіри – речі підкреслено жіночі, які існують для привернення чоловічої уваги. І саме чоловік розбиває їхній ідеальний жіночий світ. Словом, нема чоловіка – погано, а як знаходиться – стає іще гірше. Замкнене коло.

Остаточно мене добив прикінцевий розділ під назвою «Любовне життя»: ключ. Для професійних гравців у бісер». Нічого собі, подумала я, крутий закид у бік «Гри в бісер» Германа Гессе! Це ж яким треба бути самовпевненим… Та менше з тим, бо авторка нам пояснює, що, виявляється, роман можна читати як закриту герметичну структуру, засновану на містичній традиції Таро. Далі йдуть пояснення карточних символів та їхній зв’язок із героями твору. Ну, а мені більше нема чого сказати...
Патрік Модіано. Фото з сайту: http://museum-ukraine.org.ua
Після цього мені захотілося почитати якогось світового автора і я вибрала невеликий томик «У кафе втраченої молодості» лауреата Нобелівської премії 2014 року Патріка Модіано у видавництві харківського "Фоліо". Це невеличка історія, що розігрується у Парижі 60-х років, яка має нетрадиційну структуру. В одному з кафе збирається богемна тусовка, і дехто із її учасників ділиться спогадами про загадкову дівчину Лукі. Загалом це випадкові люди, з якими вона кілька разів перетиналася, а також її коханець. Зокрема, є епізод, написаний нібито самою Лукі. Невеличкий, майже кишеньковий роман змальовує її життя із різних боків. На мій погляд, трохи дивне у своїй пересічності. І все заради того, аби в кінці повідомити про наглу смерть дівчини від автомобіля. 

Не хочу вдаватися до суб’єктивного аналізу твору Нобелівсього лауреата, просто скажу, що твір мені не сподобався. Мене ніщо не зачіпило, ніщо не вразило. Думаю, що слід почитати щось іще з літературної спадщини Патріка Модіано, аби скласти цільну картину. Але у випадку роману «У кафе втраченої молодості» досі не розумію, що це було.

Немає коментарів:

Дописати коментар