2 в 1: Страшенно голосно і неймовірно близько, Квіти для Елджернона

Я тут трохи погуглила – про роман «Страшенно голосно і неймовірно близько» майже немає відгуків в україномовному інтернеті. Ані він критиків, ані від читачів. Тільки сентенції на кшталт того, що Джонатан Сафран Фоєр – найбільш неординарний автор сучасності, які читацькі ресурси копіпастять одне в одного.

Ще я накопала, що екранізацію роману з Томом Генксом і Сандрою Баллок було номіновано на Оскар у 2012 році. Це, мабуть, успіх, подумала я, та пішла дізнаватись, у чому ж успішність нашумілої книги та неординарність її автора.

Історія написана від імені 9-річного американського хлопчика, тато якого загинув під час теракту у Всесвітньому торговельному центрі 11 вересня 2001 року. Відповідно, розповідь буквально по-дитячому наївна та зворушлива. Хоча, якщо бути відвертим, то в кого ж це не навернеться сльоза при вигляді дитини, що сумує за втраченим батьком? Ясно, що з такою темою потрібно бути майстром, аби грамотно управляти емоціями та не впадати у зайву сентиментальність. 

Але пан Джонатан Сафран Фоєр, коли писав твір, був іще початківцем, і загладив подібні моменти за допомогою дивакуватих засобів. Я думала, як би їх назвати, бо це аж ніяк не літературні прийоми. І не постмодерністські штучки теж. Але речі, мабуть, варто називати своїми словами – псування паперу у чистому вигляді. Бо ви перегортаєте аркуш, а там два слова. На наступній сторінці – знов лише одне речення. Ну, і так пару десятків сторінок поспіль.

Плюс – фотографії дверей, вікон, ключів, Нью-Йорку, стрибаючої людини… 

Я, звісно, розумію, що в наші часи потрібні нетривіальні підходи до публіки, аби достукатися до неї. Якісь ефекти, що запам’ятаються і знайдуть відгук в загальному потоці інформації. Але, мені здається, що письменнику це краще робити за допомогою слова. І тільки слово є тим критерієм, яке відрізняє хорошу літературу від поганої, гарного автора від посереднього.

То чому ж я, купивши книгу для читання (підкреслюю), повинна дивитися фотки з інтернету, які через дешевий папір мають погану якість, та гортати сторінку за сторінкою, аби дістатися нарешті того читання?

Джонатан Сафран Фоєр. Фото з сайту: www.theguardian.com

Я можу здатися консерватором, але я цього не боюся. Література, мабуть, одна з найконсервативніших видів мистецтва. Щоб експериментувати зі словом, потрібен неабиякий талант, а краще за все взагалі цього не робити, аби література не перестала бути такою. Отже, я належу якраз до тієї групи критиків, які закидають автору непрофесійність.

Що, однак, аж ніяк не завадило Фоєру здобути купу літературних відзнак, перекласти роман більше ніж 30 мовами, зняти фільм, номінувати його на престижну премію, написати ще кілька романів.

Американці люблять своїх героїв та дбайливо викохують пам’ять про власні трагедії. Автор взяв найостаннішу і спробував її обіграти відповідно до вимог часу. Мене особисто це подратувало, але є і альтернативна точка зору. Тому читайте – і діліться своєю. 

До речі, в книжці обігрується іще одна трагедія – бомбування Дрездену під час Другої світової війни. Оця сюжетна лінія – справжній сюреалізм зі зникненням хлопчикового діда, його поверненням через десятки років, викопуванням труни із сином і вкладанням у неї ненадісланих листів… Але я вже мовчу… Мовчу.

Так от. Як писати трагедії – цього слід повчитися у Деніела Кіза. І хоча його роман «Квіти для Елджернона» називають науково-фантастичним, ви тут не знайдете нічого такого, що б виходило за рамки звичайного світу. Лише одне – експеримент над недоумкуватим Чарлі Гордоном, інтелект якого за допомогою хірургічного втручання виріс до краю та зробив із хлопця генія.

Деніел Кіз. Фото з сайту: /telegraf.com.ua

Деніел Кіз не вдається до жодних прийомів, аби давити на емоції – твір бере якраз своєю простотою, чесністю та простодушністю. Розповідає історію сам Чарлі - спочатку через свої щоденники, потім звіти. Читач дивиться на небувалий прогрес від малосвідомої неграмотної людини до високоосвіченого та емоційно розвинутого чоловіка. І так само безсило спостерігає регрес.

Саме ця безсилість, неможливість вплинути, шалений відчай, із яким, проте, потрібно змиритися головному героєві, і шляхетність, із якою йому це вдається, роблять твір справжньою людською драмою (а не фотки та пусті місця посеред книги, як у «Страшенно голосно»). 

Автор поставив дійсно нестандартну проблему – інтелектуальну. Сьогодні людей з низьким рівнем IQ називають людьми з особливими потребами, а у 60-х роках – просто недоумками. По тому, як ясніє свідомість Чарлі, ми знайомимось із його минулим і співчуваємо маленькому хлопчикові, якого не любили та від якого відмовились батьки. Ми злимося на його колег, які знущалися з нього і яких він в силу своєї безпосередності мав за друзів. Ми радіємо його ментальному зростанню, спостерігаємо за його успіхом, переймаємось його проблемами на любовному фронті. 

Кадр з екранізації книги 1968 року. Фото з сайту: ffathebook.weebly.com/

І коли Чарлі Гордон вже повністю соціалізувався, пройшов акт прощення своїх батьків, а це – обов’язково, в американців завжди так:), він змушений пройти весь цей шлях у зворотному напрямку. І читач разом із ним. Це неабияк обурює, гнітить, але й так само викликає повагу. Несамохіть виникає безліч питань. А чи кожен так зміг би? І як би я повівся на його місці? А чи не був би у числі тих, хто кпинить зі слабкої людини? І чому тільки до людини з певним рівнем інтелекту ми ставимося як до людини? Я думаю, що для автора – найвища нагорода, коли читачі починають вирішувати проблему, яку він ставить. 

І в ошалілого та сповненого різноманітних почуттів та питань читача не виникає сумніву та не з’являється жодних дискусій з приводу авторового таланту. Бо факти очевидні.