понеділок, 5 жовтня 2015 р.

Фенні Флегг. Смажені зелені помідори в кафе "Полустанок"



Я прочитала цю книгу і відразу підсунула її чоловікові. Бо вона крута. Так зараз мало хто пише – легко, душевно і якісно. Кожен описаний характер – це шедевр. Тим більше, автор – американка,  а я люблю американську прозу, бо вона зазвичай без різноманітних європейських депресивно-маніакальних синдромів.
Назва йому вочевидь не сподобалась, бо довга і ні про що. Але, як виявилось, це було не одне, що йому стало не до смаку. «Роман про депресивну Америку і двох тіток-лесбійок», - таким був його вирок. Я аж присіла, бо, чесно кажучи, не бачила жодного негативного відгуку на «Помідори» на просторах інтернету. Всі дуже хвалять і рекомендують. Перечитують по кілька разів. Але якщо вдивитися у рецензентів, то можна зробити нехитрий висновок, що всі вони – переважно жіноцтво. 

Це змусило мене змінити свої погляди на цей творчий доробок, але тільки в тому плані, що «Помідори» - все ж таки роман жіночий, тобто написаний жінкою і для жінок. Уточнюю, тому що в укрсучліті не перший рік точиться гостра дискусія стосовно того, що таке жіноча проза і що її як такої не буває. 

Я думаю, що буває. Але це не те страшне й сумне, що продається на розкладках у метро, а ось щось таке, що пише Фанні Флег. І пише, я повторюся, дійсно круто.

Структура твору простувата, як на мене, але ж не забуваємо, що роман написаний в 1987. Так-так, я люблю витягнути на-гора щось таке просякнуте нафталіном. Отже, домогосподарка Евелін Коуч щотижня навідує благеньку товаришку Нінні Тредгуд у будинку престарілих і та розповідає їй історії про людей Полустанка, про родину, в якій виросла. Її життя – це хитросплетіння багатьох доль, пам’ять про кілька поколінь, що народжувались, виростали, одружувалися і знову народжували нових людей. 
Фенні Флегг. Фото з сайту: southernliving.com
Все це можна було би обізвати черговою «Сагою про Форсайтів», але ж пані Фанні настільки володіє мистецтвом розповіді, що інколи ловиш себе на тому, що живеш у двох реальностях. І одна з них – це Полустанок. Здається, що ти все своє життя знав усіх цих персонажів, і коли книга добігає кінця – почуваєшся трохи обманутим. Так, ніби втратив когось близького, або поїхав далеко від дому і сумуєш за рідними та друзями.  

І це, мабуть, найсильніше в романі – його атмосфера, яка затягує, і яскраві, випуклі персонажі. Я б сказала, блискавично виписані буквально кількома штрихами, без довгих і нудних описів. Просто кілька слів – і все, тобі здається, ніби ти все про них знаєш. 

Ну, а що дії розгортаються в 20 роках минулого століття на Півдні Америки, то там є і Депресія, і Ку-Клукс-Клан, і війна. І ще, майже забула, таємниче вбивство. 
Кадр з фільму. Фото з сайту: nnm.me
До речі, багато хто з читачів пише, що це – та частина сюжету, яка їх засмучує найбільше, бо а такій позитивній і добрій книжці не місце огидному вбивству. Мене особисто воно не вразило. Я навіть порадувалась, що ця рідкісна поганюка більше нікого не діставатиме і з його брутальною смертю – зварити й з’їсти на барбекю – негативні образи в романі закінчаться. Так уже авторка це все обставила, що співчуттю тут не місце.

Дуже по-американськи написана кінцівка твору. Евелін Коуч, натхненна бабуською та її розповідями, береться за себе, сідає на дієту та робить стрімку кар’єру у компанії Мері Кей. Вибачимо авторці цей баналітет – надворі 1987 рік. У нас, до речі, про Мері Кей ніхто тоді ні сном ні духом. 
Кадр з фільму. Фото з сайту: nnm.me
Якби я робила добірки типу «Найкращі книги для жінок» чи там «Найкращі книги минулого століття», то я би занесла «Помідори» до «Книг, які надихають і від яких хочеться жити». Бо після неї починаєш цінити миттєвості, скороминущі моменти власного життя, уважніше дивитися на оточуючих і бачити в них щось особливе.

І наостанок. В анотаціях скрізь написано, що це книга про жіночу дружбу. Справді, Іджі та Руфь все своє життя прожили разом і навіть виховали дитину Руфі. В книзі – жодного натяку на секс чи якісь стосунки. Але я для себе так і не зрозуміла – лесбійки вони чи ні. Для чоловіка це – безперечний факт. Я особисто вагаюся з висновками.

Кому читати. Тим, хто шукає чогось натхненного, позитивного, шляхетного, доброго та вічного.

Кому не читати. Параноїкам, депресантам, скептикам.

Немає коментарів:

Дописати коментар