Януш Вишневський. Бікіні

Коли я читала роман "Бікіні" Януша Вишневського, мені хотілося, аби увесь вагон метро разом зі мною ховав червоні від сліз очі під темними окулярами. А після двох місяців по прочитанню я вже не згадаю, чому я так настирливо рекомендувала книгу друзям як обов’язкову для споживання. 

Тоді мені здавалося, що після "Бікіні" ти вже ніколи не будеш таким, як раніше. Ця книга дійсно щось робить із читачем, руйнуючі душевну твердість та скептицизм, дбайливо накопичувані роками. Людина у руках з "Бікіні" перетворюється на суцільну емоцію, оголений нерв, що вперше за багато років чи взагалі уперше – у кого як – знову здатен так сильно переживати і перейматися.  

Вишневський справді вміє дістати до живого, найживішого я би сказала. Причому якщо "Самотність у мережі" чи там "Кохання та інші дисонанси" можна звинуватити у надмірній "дамскості", то "Бікіні" - зовсім інша оповідь. І хоча в основу роману вплетено кохання, його ніяк не можна назвати любовним. Швидше - історичним і навіть трохи політичним, хоча я сумніваюся в коректності подібного формулювання. 

Фото з сайту: nnm.me

Автор пише про Другу світову, про воєнні будні Німеччини та Америки. Думаю, що кожен охочий за пару кліків знайде в Гуглі анотацію твору, і я би не хотіла зупинятися на сюжеті. Додам лише, що з книги можна дізнатися багато нетривіальних фактів, як от, наприклад, про аптечний препарат героїн, яким у ті часи лікували головний біль. Чи про подорож Сталіна в Сибір, чи інтимне життя Гітлера, щоправда таким навряд чи когось сьогодні здивуєш. 

Та яка б не була книга, хай навіть документальною чи ще гірше - порнографічною (а йому закидали й таке), Вишневський не був би собою, якби не брав емоцією. Саме емоція є стовпом та якорем фірмового стилю автора. Й від твору до твору стає дедалі сильнішою та проникливішою. Коротше кажучи, чіпляє однозначно. Причому так, що ти тільки постфактум усвідомлюєш, що, блін, це ж звичайнісінька інтерпретація казки про Попелюшку, хай нанизана на історичні події та має незвичні перипетії долі, але ж таки так! І має стандартні образи і класичні архетипи, нічого нового, все було сто разів розказане. Але ж не так, як то уміє пан Януш. 

Так, як пише Вишневський, не пише ніхто. Тому його романи варто читати не за те, що там написане, а за те, як воно написане. Йому часто дорікають тим, що він пише масову прозу. Я вважаю це великим плюсом. Передусім якісна масова література від того, що вона масова, не втрачає своєї якості. В Європі, наприклад, до бестселерів, виставлених на центральних поличках, зовсім немає такого зневажливого відношення... Але про масову літературу уже багато написано і не мені тут виступати)))

Розірвання атомної бомби на Атолі Бікіні, 1946 рік

Я власне ось про що. Якийсь геніальний рецензент написав, що "Бікіні" в контексті історичних подій було б цікаво читати, якби не було Ремарка чи Гемінгвея. Мені й самій приходила асоціація з Ремарком під час читання "Бікіні". Але якщо Ремарк - це класика, а класика, як відомо, дається далеко не всім, то "Бікіні" можна назвати простішою версією для мас. Твір є доступнішим і емоційнішим. Хоча від цього він аж ніяк не є меншовартісним.

І останнє. Я завжди оцінюю автора, твір, наскільки він є літературою, наскільки відповідає певним критеріям. Але вперше в житті зловила себе на тому, що мені абсолютно однаково, є "Бікіні" претензією на літературу чи це просто авторське скороминуще мандражіння. У даному випадку це не має жодного значення. Просто розслабтеся та ловіть емоційний катарсис)

Кому читати. Усім жінкам, а також чоловікам, які не вважають, що від надмірних емоцій вони втрачають свою мужність. Інтровертам і мрійникам, які полюбляють помедитувати і пропустити крізь себе частинку життєвого калейдоскопу.

Кому не читати. Злісним нитикам, які у всьому бачать погане. Снобам, як вважають себе поціновувачами великої літератури.