Елена Губина. Марьяна врёт и хочет знать правду

Цю книгу я прочитала дуже давно, ще, мабуть, зимою чи ранньою весною. Її написала мама моєї співробітниці і я відразу її придбала. Не знала, чого очікувати, чесно кажучи, але сподівалася на краще. Про Олену Губіну знала лише те, що у свій час вона працювала в Кабміні прес-секретарем, а зараз знаходиться у творчій відпустці.

"Мар’яна" - це детективний роман у класичному його розумінні. В ньому на всі сто відчувається, що автор намагався не відступати ні на крок від характеристик жанру.

Йдеться передусім про часову інверсію, коли спочатку описується результат злочину – вбивство старого Войтецького, впродовж розслідування збираються пазли подій, які йому передували, і аж наприкінці із них складається уся картина.

Крім того, зав’язка наступає разом із навмисним убивством, яке, як неважко здогадатися, пов’язане з Великою Загадкою. На ній заснована уся ідея твору і вона, як зазначають літературознавці, має бути складною, елегантною та парадоксальною водночас. Так і є. Зникла картина та перипетії з родовою коштовністю, що має заплутану і містичну історію на кілька поколінь – хід далеко не новий, але супервлучний.

Знову ж таки маємо обов’язкових для детективного жанру рольових "елементів": геніальний сищик (тобто сама героїня), помічник геніального сищика (бомж Лука Зотович), зловмисник та підозрюваний (знову Мар’яна). Є ще правда доблесний служитель вітчизняної міліції – підполковник Ружич. Але класифікація його ролі залишилася на разі незрозумілою. Він частково виконує функції сищика (бездарно), але більшою мірою виступає в ролі такого собі героя-коханця, без якого жодна історія подібного роду не обходиться.

Адже в тексті, як пояснювали пані Олені видавці, крім основної інтриги, має бути ще любовна. І обов’язково – секс. Тому авторці довелося дописувати твір у відповідності з сучасними вимогами ринку. Тим більше, що секс із законним чоловіком – річ тривіальна і нецікава, а от із бравим ментом у курортній романтичній Ніцці – якраз в яблучко.

Фото з сайту: horoshienovosti.com.ua

Та попри позашлюбний зв’язок геніальний сищик все ж таки являє собою абсолютне добро, а убивця – абсолютне зло. Так буває у класичних детективах)) Ну, а процес розумової діяльності геніального сищика якраз і є змістом самого тексту. Так було у текстах Агати Крісті та Артура Конан-Дойла, так є і в романі Губіної.

Я взагалі то не дуже виступаю по детективам, останній раз прочитаний мною автор цього жанру був у хтозна якому році вітчизняний Андрій Кокотюха, твір якого йшов у зв’язці з двома зарубіжними – Пйотром Зарембою та Мареком Краєвським. Це було завдання редакції – написати на них короткі рецензії. Тобто читала я, скажімо так, не з власної волі. Але "Мар’яна" була прочитана за власним бажанням і мене не розчарувала.

Насамперед тому, що разом із основними ознаками класики вона має свою особливість. Це – фон, на якому розвиваються події. Він як тонке мереживо, що зіткане з численних історій про старий Київ та Європу, про династії й покоління, про живопис та коштовності. У своєму інтерв’ю авторка називає роман детективним путівником: "Чому путівник? Тому що навкруги сюжетної лінії виникає чимало всіляких різностей, багато пізнавальної інформації. Наприклад, не всі знають, що дружина Наполеона Бонапарта імператриця Жозефіна розводила нові сорти квітів і навіть створила таку популярну нині блакитну гортензію. Не знають про те, що вона приїхала підкорювати Париж та скористалась документами молодшої сестри, скоротивши собі віку на 6 років. Є в книзі цікава інформація про життя та роботи імпресіоністів та багато іншого. Детективні повороти допомагають зробити її не прісною".

Фото з сайту: bukvoid.com.ua

Сподіваюся, мені вдалося зацікавити "Мар’яною. І хоча роман цей – дебютний, але по ньому не скажеш. Він дійсно продуманий, деталізований, багато разів вичитаний та допрацьований. І що найнеймовірніше, коли спливає трохи часу і пригадуються, наприклад, якісь факти з життя Огюста Бенуара чи Едуарда Мане, чи особливості ювелірних подарунків Дому Фаберже, то на-гора вилазить дивний факт. Що ця інфа причепилась не з мистецтвознавчої літератури і навіть не з вікіпедії, а після прочитання звичайного детективу)

Кому читати. Крім любителів жанру, поціновувачам старовини, вінтажних історій про аристократичні роди, про їхні маєтки та легендарні коштовності. Тим, хто любить дізнаватись щось нове й пікантне про давно знані й вивчені речі. Тим, хто сумує за духом старого Києва з його зеленими вулочками, звивистими провулками та багатою історією.

Кому не варто. Тим, хто не хоче і не буде читати москальською мовою. Книга написана російською, і це її чи не єдиний мінус)