вівторок, 20 жовтня 2015 р.

3 в 1: Вбити пересмішника, Дівчина у потягу, Дівчинка в зеленому светрі



Проведу експеримент. Цього разу напишу в одній рецензії відразу про три книги. Це – «Вбити пересмішника» Гарпер Лі, «Дівчина у потягу» Поли Гоукінз та «Дівчинка у зеленому светрі» авторства Кристини Хігер та Данієля Пейснера.


Загалом ці три романи нічого не пов’язує, крім того, що вони придбані мною одночасно. Прочитала я їх теж майже одночасно, тож і напишу про них вкупі.

Отже, «Вбити пересмішника». Класична проза і must have не тільки для бібліофілів, а для кожної нормальної людини, яка трохи читає. Я була б не проти, якби цей роман було включено до шкільної програми. Ну, а що, хіба діти дарма ходять до школи 12 років? Хай би дізналися щось корисне. Жартую, звісно. Не мені давати порад щодо базису шкільної підготовки з літератури, але я вже точно докладу зусиль, аби моя донька цю книгу прочитала.

Роман Гарпер Лі – це знову Америка, часи Великої депресії та питання расової нерівності. Але якщо, приміром, у «Зелених помідорах» про проблеми негрів, чи, як зараз прийнято казати, афроамериканців, йшлося більше натяками, і вони там поставали в якості добрих та вірних служак, то тут авторка ставить питання руба. Центральна сюжетна лінія – про чорного Тома Робінсона, який вирішив допомогти білій дівчині і через це вляпався в низку неприємностей.
Гарпер Лі. Фото з сайту: vsiknygy.net.ua
Взагалі про тему прав людини дуже цікаво читати в американській літературі, а тут особливо, бо справу Робінсона веде ще один ключовий персонаж – адвокат Атикус Фінч, батько двох дітей – Джемі та Джин Луїзи. Саме вони і є головними персонажами роману і саме дівчинка веде оповідь. Крізь призму юриспруденції, авторитету свого батька-правника, людини чесної та відповідальної, перед читачем постає уся картина расової дискримінації 1930-х років. 

А що уся ця історія розказана маленькою дівчинкою, то читач поринає передусім у світ дитинства, смішних пригод, фантазій та нетривіальної інтерпретації довкілля. Мені здається, що саме діти та їхні витівки «зробили» цей роман, без них він був би просто черговим доповненням до «Хатини дядька Тома». Хоча, якщо вже йти дорогою книжкових асоціацій, то без справи Тома Робінсона роман був би чимось на кшталт «Пригод Тома Сойєра та Гекльберрі Фінна».
Вбити пересмішника. Кадр з фільму
  Цікаве про роман

  • «Вбити пересмішника» був опублікований 1960 року та отримав Пулітцерівську премію вже в 1961.

  • Книга займає 40 місце у Рейтингу 100 найкращих книг усіх часів журналу Ньюсвік.

  • Фільм, знятий за мотивами роману, вважається класикою американського кіно.

Наступна в списку – «Дівчина у потягу». Навіть не знаю, що мене спокусило придбати цей літературний доробок, адже зазвичай я не по трилерам та жахіттям. Мабуть, спокусилася на анотацію, що мені прийшла в розсилці від книжкового магазину. 

Із хорошого. Динамічний сюжет. Відірватися неможливо. Що відбудеться на наступних кількох сторінках – передбачити дуже важко. Оповідь ведеться від імені страждаючої на алкоголізм тридцятирічної жінки Рейчел, яка з втратою шлюбу втратила свій світ і тепер живе чужими. Це для мене особисто теж плюс – такий головний герой. Адже читач водночас і співчуває їй, і більше розуміє причини алкоголізму, і має ще одну інтригу, бо ця жінка по п’яні встряє у всілякі історії, а зранку нічого не пам’ятає.
Пола Гоукінз. Фото з сайту: abc.es
Крім того, книга дуже атмосферна, добре переданий як загальний настрій пригороднього Лондону, так і окремо кожного з головних персонажів твору. Крім самої Рейчел, інші характери теж цікаві: коханка чоловіка Рейчел Анна, яка з часом посідає її місце, колишня трохи проститутка, трохи наркоманка Меган – недосяжна мрія для Рейчел, яка щодня з вікна вагону потяга бачить її на своїй ідеальній веранді поруч з ідеальним чоловіком за чашкою кави.

Із поганого. Оця так класно передана загальна атмосфера є дуже важкою. Вона ні добра, ні світла, ні затверджуюча. Для мене вона руйнівна. Відразу зазначу, що це абсолютно моє особисте ставлення, бо я не дивлюся фільмі жахів і трилери також не люблю. Для мене це занадто наглі смерті, в тому числі і дитяча. 

Наприклад, Стівена Кінга, який високо оцінив «Дівчину», попри всю його популярність, я читала останній раз років з 10 тому, і опісля стараюся бути не в курсі, що він там написав. І хоча «Дівчина в потягу» позиціонується швидше як психологічний трилер – повз такої літератури я зазвичай не зупиняюсь. Тому майте на увазі – книга класна, але є нюанси))

Цікаве про роман

  • «Дівчина у потягу»  - це перший трилер Поли Гоукінз, яка 15 років життя присвятила журналістиці. Пола Гоукінз народилася і виросла в Зимбабве. До Лондону переїхала в 1989.

  • За перші місяці продано понад 3 мільйони примірників. Права на видання книги придбали 44 країни світу, а на екранізацію – кінокомпанія «DreamWorks».

  • «Роман порівнюють із фільмами Гічкока та романом Джилліан Флінн «Зникла».

І наостанок – «Дівчинка у зеленому светрі». Цей роман мене вразив найбільше з прочитаного за останні кілька років. Він про Голокост та євреїв. Звісно, про таке ми всі вже мали змогу просвітитися досхочу. Але історія про групу євреїв, в тому числі двійко маленьких дітей, яка прожила 14 місяців у львівській каналізації, мене добила. Кілька ночей поспіль мені снилася маленька Кшися, підземелля, щури та хробаки. Це понад людські сили – вчергове зрозуміти, як і чому одна частина людства винищувала іншу. Зрозуміти, як можна було стільки часу прожити в таких нелюдських умовах. Після цього вже будь-яке лихо в житті уже не видається таким у порівнянні з тим, що довелося пережити іншим людям. 
Кристина Хігер. Фото з сайту: liveinternet.ru
До речі, я не знала, що українці у довоєнні часи та і у війну також аж так не любили євреїв, що постійно кпинили з них, знущалися, били, закидували камінням. Я то думала, що ми – біла та пухнаста нація. Але з мемуарів пані Хігер виходить дещо зовсім інше.

Між іншим Кристина Хігер і є тією маленькою Кшисею, яка вижила під час німецької окупації у каналізації. Цей роман – її реальні спогади, доповнені світлинами її родини та інших членів підземної групи. Я не уявляю, як можна все життя нести такий тягар. Жодному психоаналітику не до снаги його зняти. Але роман залишає добрий післясмак, адже, окрім жорстокості та непримиримості, він про жагу до життя, дружбу, порятунок. А головне – про міцну й люблячу родину, яка попри всі перешкоди ніколи не розставалася і завдяки взаємній любові та повазі змогла вистояти та зберегтися. 
Родина Хігер. Краків, 1947 рік
Цікаве про роман

  • Під час Другої світової війни тільки три єврейські родини у Львові змогли зберегтися у повному складі. Одна з них – Хігери.

  • Зелений светрик Кристини зберігається у вашингтонському Музеї Голокосту.

Немає коментарів:

Дописати коментар