понеділок, 30 листопада 2015 р.

Все те незриме світло. Ентоні Дорр



Дуже настроєва книга. Коли тільки взяла її до рук, почувалася трохи роздратовано, звикаючи до авторського стилю та продираючись крізь важковимовні для мене французькі та німецькі назви міст, вулиць та імен. Марі Лор, Сен Мало, Цольферайн, рю Воборель, рю де Патріарш... А закінчивши читання, просякнута назвами та атмосферою твору, маю тепер нову мрію – поїхати до Сен Мало, постояти на березі Ла Маншу під час відпливу і там ще раз подумати про героїв книги – Марі Лор Леблан та Вернера Пфенніга.
Анотація на палітурці роману анонсує кохання цих двох людей. Принаймні, мені так здалося. Крім того, структура твору побудована так, що всі ситуації, з яких сплітаються життя німця Вернера та француженки Марі Лор, всі перипетії, у які їх заганяє Друга Світова, ведуть до того, аби вони зустрілися. Цього, звісно, чекаєш і водночас боїшся, бо ось, нарешті, все станеться, буде, як завжди, геппі енд. Хоч і не зовсім банальний, бо йому передували досить трагічні події, яких не кожен ладен витримати.

Але ж ні. Зустріч хлопця й дівчини, які за нормальних умов ще досі вважалися би дітьми, не завершує роман.

Вона тільки показує, що задум автора багато складніший і глибший за потребу комерційної вигоди, за бажання догодити читачу. Автор не грає з емоційним фоном, не бере на себе тягар філософських повчань. Він просто розповідає історію, речення побудовані в теперішньому часі: він бачить, вона каже, він умикає передавача, вона сидить у лабораторії, він наступає на міну. Лише інколи дозволяє собі натяк на емоцію, яку читач повинен відчути, так щоб упевнитися, що він правильно його веде. 
Ентоні Дорр. Фото з сайту: electricliterature.com
«Марі Лор умочає два пальці й дістає вологу, м’яку, слизьку скибку. А потім він робить те саме. Смак у того персика розкішний. Сонце на язиці» - так, зокрема, Марі Лор та Вернер їдять консервовані персики після того, як дівчина п’ять днів нічого не їла та два дні не пила, ховаючись від німця на горищі, а Вернер стільки ж часу просидів у заваленому темному підвалі готелю без надії на порятунок. І все це на фоні розбитого міста, де їхній будинок – чи не єдиний вцілілий на все Сен Мало. 

Взагалі «Все те незриме світло» - це вже п’ята чи шоста книга підряд про Другу Світову, яку я читаю, і кожна показує цю трагедію під новим кутом зору. Я, чесно кажучи, вже морально втомилася – знову і знову описи гітлерюгенду, витончених знущань, наглих смертей. Але я  вдячна авторові, що він зміг описати все це зовсім по-іншому. Те, як американець пише про Європу, – це щось зовсім інакше за спогади та оповіді євреїв, росіян, українців, поляків та й будь-якого народу Східної Європи.
Сен Мало, 1944 рік. Фото з сайту: www.saintmalo1944.fr
Французи, австрійці, німці зі своїм європейським менталітетом навіть 70 років тому відрізнялися від нас, хай як прикро це визнавати. Я, звісно, можу помилятися, і треба дивитися на статистику, але переважна частина французів, приміром, ще до війни мали проведену воду до будинків, каналізацію, кошти на свої сніданки з круасанів та солодкої кави та вечері з устриць та мідій. Чи економічний стан якось впливає на те, що люди здаються добрішими, відданішими, відкритішими? На здатність допомагати іншим, віддавати останнє? 

Вернер зі своїми товаришами на військовому «Опелі» їде крізь російські степи, українські поля, він зустрічає худих, брудних, завошивлених людей і він їх зневажає. Перший раз за все життя я подивилася на нас очима німців, очима гітлерівців-убивць, яких все життя вчили порядку та чистоти, і я їх зрозуміла. 

Хоча автор, як може, нивелює ситуації, в яких фігурують росіяни. Сцена, де наші військові в окупованому Берліні ґвалтують 15-річних дівчат, згладжується описами солдат – вони худі, змучені, штани одного тримаються на мотузці і він навіть не розв’язує її, коли їх спускає… 
Сен Мало після бомбардувань. Зруйновано 80% міста. Фото з сайту: europeupclose.com
Ця книга вчить цінувати моменти, руками незрячої дівчини торкатися предметів, молюсків, равликів, відчувати їхні вигини, волосинки, запах, шум, визначати час за тим, наскільки розкрилися квіти у вазонах на балконі. Вона вчить, що можна все життя прожити заради дня, один який тільки й буде справжнім й вартісним. Що не обов’язково любов означає мати когось поруч. Можна втратити людину, але носити її в серці десятки років по тому. Навіть тоді, коли виросло вже друге покоління, що не пам’ятає війни.

І добре, що тільки натяки на почуття дозволяє собі автор. Бо якби він взявся докладно описувати емоції, відразу би слова зіпсувалися і втратили вагу. Бо хіба можна все це описати людської мовою? Сумніваюся. 

Плюс до всього сюжетна лінія з діамантом додає твору випуклості та завершеності – як картина, де доладно вималюваний фон вигідніше відтіняє основне зображення. Думаю, автор не дарма здобув Пулітцерівську премію за «Все те незриме світло». Хоч як я була налаштована проти роману на його початку, автор мене переконав. 

Кому читати. Тим, хто хоче не просто читати, а відчувати. 

Кому не читати. Агресивно налаштованим проти німців.

Немає коментарів:

Дописати коментар