Софія Андрухович. Фелікс Австрія

Колись давно, читаючи "Сьомгу" Софії Андрухович, я голосно обурювалася. У книзі семирічної давнини донька шанованого письменника вилила відро відвертої чорнухи на голови цікавих до сучукрліту читачів. Для мене особисто така проза знаходиться в категорії "Якщо можеш не писати – краще не пиши".

Але навколо нового роману "Фелікс Австрія" точилися такі дискусії, та й ілюстрація на обкладинці здалася привабливою, що я і цього разу не змогла пройти повз. І Слава Богу! Я була безкінечно вражена метаморфозами, що відбулися у письмі авторки. "Фелікс Австрія" – це талановита й майстерна праця, яка дарує справжню розкіш від читання.

Певний час я думала, який цей роман передовсім – історичний чи жіночий? Але так і не знайшла відповіді. Так чи інакше, його історична складова надзвичайно цікава – події відбуваються у 1900 році у місті Станіславів, нині – Івано-Франківськ, який тоді був територією Австро-Угорщини. Письменниця не дарма вивчала побут, міжетнічні стосунки, архітектуру, особливості вірувань тогочасної Галичини. Читача буквально поглинає атмосфера тих часів. При цьому ефект машини часу досить детальний. Він змушує зануритися у місцеві плітки, драматичні та смішні історії, місцеву кухню, традиції, розклади вистав, дамські журнали мод тощо.

Окремої уваги потребує говірка – насичена й колоритна. Поміж тим Софія Андрухович у одному з інтерв’ю зауважує, що мова книги не є тією, якою говорили на початку 20 століття у Галичині. Вона є швидше декорацією, облямівкою для твору, що робить його гармонічнішим та придатнішим до споживання. Можливо, й так, принаймні, свою функцію, за задумом авторки, мова виконує сповна.

Фото з сайту: http://juliakushnir.com

Нарівні з історичною складовою книга є жіночою, хоча називати романи жіночими – дуже непрофесійно:) Більше говорять про дамську прозу, однією з головних характеристик якої є наявність любовного сюжету, не переобтяженого художніми засобами та стилістичними викрутасами. Але і художні засоби, і стилістика роману на досить достойному рівні, тому в цю категорію твір точно не підпадає. Та і любовна лінія тут дещо деформована.

Я би сказала, що ця книга – про любов і ненависть, які плавно перетікають одна в одну. І тому важко сказати, де одне і де інше. Крім того, це книга про стосунки двох жінок, долі яких дуже подібні: їхні матері згоріли під час пожежі, дівчата росли і гралися разом. Але одна з них – Аделя – господиня й шляхтянка, а інша, Стефа, служниця українського походження. І хоч Стефа пояснює сенс свого життя у служінні, бо нічого іншого не вміє, вона не є прислугою у класичному розумінні. "Я не знаю, хто ти: сестра, служниця, мама, моя наглядачка? – запитує Аделя. – Якщо ти служниця, Стефо, то чому я щоразу думаю, перш ніж сказати щось, щоб тебе не образити? Чому я боюсь того, що ти можеш подумати? Чому боюсь тебе принизити?".

 

Фото з сайту: http://gazeta.ua

Разом з тим ця книга – про значення ілюзій у житті. У першу чергу – власних ілюзій. Дуже часто людина живе у власному світі і сприймає навколишній світ по-своєму, бачить те, що хоче бачити, і чує те, що хоче чути. Історії про таких закапсульованих людей у творах зазвичай обіцяють непередбачувані розв’язки. Адже читач сприймає світ конкретного персонажа і мало здогадується, як воно там є насправді. Так і тут. Кінцівка роману, де Стефанія Чорненько кілька разів змінює власне світосприйняття, і кожного разу світ падає з ніг на голову, взагалі ставить питання про її адекватність.

І чи, бува, не придумала вона собі, як і все інше, чорноокого єврея Вельвеле, що звав її до Нового Світу відкривати ресторан, де б Стефанія готувала свої знамениті страви?

Хто знає, бо наприкінці відбуваються дивні речі, і як сприймати їх – як передвістку нового життя чи кінець життя узагалі як такого – я, чесно кажучи, не зрозуміла. Авторка лишає, таким чином, політ для фантазії, а це, до речі, також великий плюс – відсутність чіткої відповіді.

Внутрішній світ ілюзій дуже гарно відтіняють ілюзії зовнішнього світу у виконанні шевальє Ернеста Торна. До речі, це реальний, а не видуманий персонаж. Такий фокусник справді існував, а Софія Андрухович зізнається, що вичитала історію про нього у блозі Торнового внука.

Сюжетні лінії про Торна та його прийомного сина, який був надзвичайно худим і міг видозмінювати своє тіло та пролазити у будь-які шпарини (через синдром Елерса-Данлоса, як дізнаємося згодом), вносять у книгу метафоричність і додають до жанру жіночої літератури, історичного роману ще й магічний реалізм. До речі, хлопець з надзвичайними здібностями оселяється у будинку Аделі, її чоловіка Петра та Стефи, нарікається Феліксом та стає однією з розгадок, чому роман названо саме так.

Фото з сайту: http://sumno.com

Ну, і наостанок. Крім усього викладеного, роман є чистою вам кулінарною книгою Австро-Угорської імперії сто з гаком років тому. Що там тільки не готується і як смачно це все описано! «Кажуть, ви приготували  салату з сирого шпинату з порізаною редькою, помідорами без зернят, огірками, печерицями, калярепою і зеленими листочками, заправлену порізаною цибулею, петрушкою, сіллю, оливою і цитриновим соком, помідорову зупу, каляфіоровий накипляк, патетики з грибів у налисниках, печених стругів, обложених бульбою. Так кажуть», - звертається Вельвеледо Стефи на ґанку Баумелів.

Одна зі складових життя Стефанії Чорненько таки не була ілюзією – її талант до готування їжі, який став сублімацією усього її життя. "Хтось любить їжею, хтось каменем, хтось молитвою», - каже шевальє Торн під час гостин у домі Аделі й Петра.

І якщо вже віддавати належне кулінарній тематиці роману, то хотілося б його порівняти з якоюсь стравою. Не борщем, зупою чи пляцком, хай навіть бездоганно приготованими. Це було б надто просто. І не з хитромудрими десертами, він яких буває приторно. І навіть не з м’ясом чи рибою із добірних спеціально вирощуваних сортів. Ні, "Фелікс Австрія"- це радше старе і добре витримане вино, яке зберігають для якихось особливо урочистих подій. Його надзвичайно приємно пити і так само воно лишає гарний післясмак. А таке, як ми знаємо, дорогого коштує.