Ірина Вільде. Сестри Річинські

Досить давно я не дописувала у свій літературний блоґ, вже навіть забула, як воно робиться. Причин для того було багато, всі вони завадили писати, але не завадили читати. І перш за все хвалюся прочитаним романом-епопеєю Ірини Вільде "Сестри Річинські", з яким хотіла детально роззнайомитися ще з часів свого студентства. 

Відразу наголошу, що 1264 сторінки – читання для наполегливих та вибагливих. Тому звиклим до коротких романів на 100 тисяч знаків авторства лауреатів "Коронації слова" слід або морально налаштуватись на цей обсяг, або взагалі не починати. Бо в порівнянні з нашаруванням історичного, соціального, родинного, побутового, психологічного аспектів цього роману навіть "Війна та мир" шанованого мною Льва Толстого відступає на другий план. Зараз ризикую бути закиданою помідорами від фоловерів російської класики:)

Чим же він такий достойний, цей літературний доробок Ірини Вільде, в житті Дарини Полотнюк? Намагатимусь викласти якомога коротше. Передивилась свої попередні записи і вирішила, що вони задовгі як для блоґу. Адже тут таки не академічна літературна критика, а моя скромна суб’єктивна думка. Тож не варто, думаю, писати "многа букав", хто хотів – їх начитався де-інде.

Отже, про головне. Передусім "Сестри Річинські", які авторка писала більше ніж 20 років – це без перебільшення витвір мистецтва. Навіть з огляду на те, що, як казала сама пані Ірина, роман не є закінченим. Він являє собою картину окупованої Польщею Галичини 30-х років, на якій тонкощі та нюанси суспільно-політичного життя вправно передані через долі персонажів – головних та не дуже. Бо навіть другорядних героїв Ірина Вільде так скрупульозно розбирає та представляє, що здається, давно з ними знайомий у реальності.

Ірина Вільде. Фото з сайту: dyvensvit.org

До речі, розкритих характерів у романі не багато не мало – близько 50 з гаком. Це враховуючи і, безперечно, самих п’ятьох сестер із численною родиною, і їхніх чоловіків та залицяльників, і селян з приходу отця Аркадія Річинського, заможних та бідних, і студентів, і робітників, і чиновників, і поліціянтів, і націоналістів, і комуністів. Кого там тільки нема! І кожен з тих образів настільки філігранно відточений, що я навіть не знаходжу, із ким у літературі це можна порівняти. Або не в літературі. Якщо в кого є якісь порівняння з цього приводу – діліться, мені цікаво.

Словом, повне занурення у той світ і часи гарантовано. Причому погляд на світ та сприйняття навколишнього відбувається з різних кутів – письменниця м’яко, по-жіночому, вправно з точки зору психології вводить читача до кожного з соціальних кіл і спонукає розуміти та перейматися долею кожного, часто із зовсім протилежних таборів. Тому, сам того не бажаючи, співчуваєш і аристократам, і біднякам, і патріотам, і навіть комуністам.

До речі, лояльна прокомуністична лінія, присутня у романі, спочатку трохи збила мене з пантелику. Ну звідки, здавалося б, комуністичні ідеї у наскрізь проукраїнській Галичині. Звісно, що комунізм не вискочив нізвідки, і його прибічники вели роботу скрізь, але не настільки, аби одного з ключових персонажів робити комуністом. І тим самим крізь призму його внутрішнього світу і характеру виправдовувати загалом усю політичну течію. 

Ірина Вільде та її чоловік Полотнюк Євген Васильович. Фото з сайту: solarvip.info

Бо Бронко Завадка, уродженець села, працівник друкарні та комуністичний активіст – це в багатьох аспектах ідеал справжнього чоловіка, сильного, відповідального, чесного, наділеного високими моральними якостями. Мрія будь-якої жінки як тих часів, так і теперішніх. Такий собі альфа-самець в позитивному сприйнятті цього слова. А оскільки він ідеалістично сприймає комуністичний рух, то і читачі змушені через його світогляд бачити його зовсім з іншого боку, ніж він був насправді. Тобто така підміна понять викликає питання щодо щирості авторки.

Однак що можна їй закинути, якщо цензура могла надрукувати її твір тільки в такому вигляді? Вихід "Сестер річинських" в світ у 1955-1956 роках – це і так велика вдача, бо тут згадується і Голодомор, і репресії, націоналізм, і ще багато чого, що йде всупереч комуністичній пропаганді. До речі, мабуть, саме через ці "несправності" тексту друк роману був припинений. 

До речі, не можна не сказати про мову твору. Як на мене, я б на цьому феєричному напівбуковинському, напівгаличанському діалекті минулого століття розмовляла сама, якби могла. Таку багату, насичену, позбавлену русизмів мову я зустрічала тільки в Богуміла Грабала у перекладі Винничука. Але письмо Ірини Вільде все ж зовсім інше – м’якше, жіночніше, синтаксично вивіриніше.

 Вручення письменниці Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка. Фото з сайту: coollib.com

Пишуть, що сама Ірина Вільде асоціювала себе з однією з героїнь твору – Оленою, матір’ю сімейства. Дивно це мені, бо Олена вимальовується перед нами як скромна дівчина, що вийшла заміж за нелюбого їй священика, аби не робити прикрість своїм опікунам. Все своє заміжжя вона любила іншого, і, хоч народила п’ятьох доньок, так і не розкрилася як жінка. І тільки після смерті чоловіка починає вчитися сприймати життя як воно є.

Чому дивно, бо Ірина Вільде, за свідченнями очевидців, була жінкою норовливою, життєрадісною, любила гостей, влаштовувала вечори, наряджалася з гостями у лахміття і з запаленими свічками ходила лякати сусідів. Читаючи уривки зі спогадів про неї, важко уявити, що ця жінка може мати спільного з інфантильною Оленою Річинською.

Багато можна написати про цей роман, але не буду. "Сестри річинські" – це справжня книга життя. Мені дуже хотілося б, аби вона не закінчувалася, і до неї можна було кожного вечора повертатися, вітатися з героями книги як старими знайомими, переноситися на машині часу у довоєнну Коломию та Львів. Дуже і дуже шкода, що усього лише 1264 сторінки…

Кому читати. Поціновувачам довгих та розмаїтих оповідей, епопей, саг. Читачам-педантам, які люблять під лупою детально розглядати кожну деталь у сюжеті. Тим, хто цікавиться історією та побутом нашого народу минулих часів.

Кому не читати. Тим, кого лякають великі обсяги. Тим, хто надає перевагу простішій, демократичнішій літературі. Для громадського транспорту точно не підійде.

P.S. Можна читати у ванній, але на щось спирати. Бо від довгого тримання болить рука:)