понеділок, 13 жовтня 2014 р.

Юрій Макаров. За чверть десята



Містична здатність маленького українця змінювати світ, нетривіальні спогади про радянське минуле та кохання викладача-пенсіонера до юної студентки – ось три лейтмотиви, які задають тон роману Юрія Макарова «За чверть десята». І якщо вас зацікавить бодай один із них – вам сюди.

Пишуть, що Юрій Володимирович у попередньому творі «Геній місця» уже використовував образ середньостатистичного українця, який змушений вирішувати непересічні задачі. Мабуть, автор вирішив цього разу розширити цей образ і дав йому до рук шалену зброю – можливість вирішувати долю світу на свій розсуд. Справа, щоправда, обмежилась хіба що наглою смертю вуличної собаки, помстою галасливій бабі, знищенням недоладного хмарочосу і шизофренією надто приставучого співробітника внутрішніх органів.

Перше питання, яким поволі задаєшся, чому головний герой, отримавши видатні здібності, не зробить чогось справді вартісного? Як інтелігента освічена людина міг би зробити багато добрих і корисних справ. Або принаймні наробити дурниць і стати подібним до героїв американських блокбастерів, де казкові метаморфози закручують дійових осіб у вир подій, а наприкінці вибудовуються у простий логічний висновок, доступний для розуміння кожному. 

Але ж ні. Микола Павлович, самотній викладач англійської мови на пенсії, користується цим даром тільки аби вимостити на комусь чи чомусь свою злість й роздратування. А коли розуміє всю відповідальність за власні здібності, то збирається просто забути про них, викреслити зі свідомості.
Фото з сайту: www.prostir.museum
Відповідь, на мій погляд, криється в самому образі головного героя, який ніколи не мав особливих проблем у житті. Заможна родина, хороші батьки, найкращі іграшки та одяг у дитинстві, гарна освіта, повний соціальний пакет зрештою – квартира в центрі столиці, машина. Інформованість та розум зробили з нього внутрішнього противника й насмішника радянської влади, але назовні це так ніколи й не вилилося. Микола Павлович – не борець, а пристосуванець, слабка духом людина, яка, не дивлячись на інтелігентність, поліглотство, високий вчений статус, завжди лишається в’язнем самого себе.

І навіть те, що він це розуміє, не робить його кращим, бо йому ніколи не вистачить сили волі щось у собі змінити. Дуже вражає в цьому контексті епізод з Романом, колегою по кафедрі, коли був змушений припинити з ним стосунки через політичну ненадійність останнього. І коли через кілька років Микола Павлович впізнає Романа у запійному вантажникові, не наважується навіть підійти до нього. Чесно кажучи, в такі моменти робиться страшенно соромно за нього, за себе, за всіх причетних до совітської ідеології, яка відбирала у людей їхню людськість і робила їх слухняними псами.

Як могла така людина вчинити зі здатністю керувати світом силою думки? Саме так, як це робить Микола Павлович, використовуючи її у власних маленьких цілях. І повертаючись після цього до буденних занять та обов’язків. 

Він навіть не надто задумується щодо людських жертв, які мали місце під час падіння хмарочосів, що йому не сподобались. Адже краще засунути цей факт глибоко у підсвідомість і забути за нього, аніж відчути відповідальність. Унікальна здатність Homo Sovieticus!
Фото з сайту: punct.com.ua
Не важко здогадатися, що вся розповідь про цього викладача у відставці проходить в декораціях доби Радянщини, з подробицями, спогадами, роздумами. Якщо щиро, то прочитавши за життя мільйон різних спогадів про цей період, конкретно ці мене особливо не зачепили. Нічого нового і цікавого я не дізналася. Але у них все ж таки є одна особливість – це те, що до рук зазвичай трапляються зрізи життя так би мовити «низів». А тут ми читаємо про те, як у той час жили «верхи». Не сама номенклатура, а просто заможна інтелігенція, сибарити, на яких поняття «дефіцит» проявилося хіба у тому, що чоловік дістав дружині круті чоботи буржуйського виробництва, а вона й рада. Ну, щоправда, у майбутньому має заскок скуповувати собі взуття без рахунку. Але ж таки має таку можливість – і тоді, і зараз. 

Ось цю нову грань явища під назвою «радянська доба» якраз і цікаво вивчати, у разі якщо хтось цим цікавиться.

І довершує образ головного героя та стає яскравою ниткою у плетиві сюжету лінія кохання із молодою студенткою Настею. Ще одна життєва складова, що не додає людині привабливості. Як літньому чоловікові, який ще ого-го, може, й додає. І як боягузу, яким був усе життя, а тут-таки вирішив на старості літ наплювати на суспільну думку та моральні устої. Не у тій, щоправда, сфері, де б хотілося, але теж додає.
Фото з сайту: sumno.org.ua
Але уся ця історія із серії «сивина у голову – біс у ребро» трохи відганяє жовтизною та банальністю. Дуже часто чоловіки, які не всього досягли у житті і не реалізувалися так, як бажалося, після 40-50 заводять собі молодих коханок. Так по-своєму сублімують, доводячи свою вартісність собі та навколишнім. Такий немудрий вихід для тих, хто не зміг протягом життя зламати внутрішні грати. 

Можливо, саме це і намагається сказати нам автор. Добре, якщо так. Тоді є, над чим подумати. Бо сама по собі історія дуже проста, без високочолих дискурсів чи складних персонажів, написана простою й доступною мовою. Типова книга для середньої полиці. 

До речі, мамі та сестрі, які не особливо знаються на літературі, роман дуже сподобався. Від книги жодну з них було не відірвати і час від часу в окремих моментах вони підсміювались або ж відверто хихотіли. Особисто я потім марно намагалася віднайти ці моменти. Думаю, що я все ж таки надто зіпсута стосами прочитаного у голові. Натомість нормальний читач нормально сприймає усе, що автор для нього приготував.

Кому читати. Усім небайдужим до непогано складеного українського роману, любителям доступної книги. Тим, хто хоче почитати щось цікаве і легке, але не примітивне. Колекціонерам радянських типажів.

Кому не читати. Інтелектуалам-шизофренікам, схибнутим на якісній літературі.

Немає коментарів:

Дописати коментар