вівторок, 29 липня 2014 р.

Сергій Жадан. Месопотамія



Що можна сказати про Жадана, окрім того, що уже було сказано? Геній і талант. Який виглядає ще більш виразнішим та випуклішим на фоні того, що сам письменник – скромна людина, інтроверт, позбавлений щонайменшої зірковості та снобизму. Мені особисто це дуже імпонує і ще більше присаджує на його твори. Навіть якщо це не повноцінний роман чи повість, а збірка оповідань, як от "Месопотамія".



Взагалі, для мене Жадан – це передусім поезія, і всі його найзнаковіші прозові твори не були би можливі без поетики. Я тут маю на увазі не схильність до складання слова у рими, що стають основу певного віршового розміру, а поезію як спосіб усвідомлення світу. Його споживання життя та переосмислення на папері. Без цієї здатності розшифровувати у тексти свою переломлену свідомість ми б не отримали ані "Ворошиловграда", ані "Месопотамії".

Чому згадую саме "Ворошиловград", бо і цей роман, і 9 оповідань, представлені в "Месопотамії", об’єднані однією темою – Харковом. Це місто,  в якому я в дитинстві рік пролежала в лікарні, оперувалася і втратила зір, а потім протягом багатьох років змушена була повертатися на медичні огляди, Жадан змусив мене перестати ненавидіти. Це місто з лікарняного стало для мене жаданівською фантасмагорією з будинків – привидів совдепу, які від того не втратили свого затишку, містичних пустирів з високою травою та голодними псами, ріками – переправами для цілих караванів найстрокатіших персонажів.

"Далі йшли будинки з червоної цегли, обвішані супутниковими антенами й таємничими оберегами, що відганяли з району шахраїв і циганів. Жили в цих будинках переважно працівники ринків та вокзалів, зранку вибиралися на роботу, за ними вибігали галасливі діти зі збірниками псалмів та підручниками з алгебри в шкільних ранцях, вдома лишалися жінки, займалися господарством, прали одяг, шили, варили настоянки проти хвороб і чоловічої зради…", – описує Жадан харківське передмістя.
Фото з сайту: lovi-moment.com.ua
Якщо, за звичаєм, порівнювати письменників із режисерами, то Жадан – це такий собі чистої води Кустуріца, у якого пересічні характери повсякчас захоплені феєрією містичних та фантазійних переживань та дивних життєвих ситуацій. І хоча таке порівняння зі знаним сербським режисером декому може здатися недоречним з огляду на його антиукраїнські висловлювання. Та подекуди спадщина художника живе окремо від його постаті. Тому сподіваюся, що таке порівняння не буде моветоном по відношенню до Сергія Жадана.

В одному зі своїх виступів Жадан сказав, що можна навіть проводити екскурсії тими харківськими місцинами, про які йдеться у книжці. Із задоволенням пройшлася б за таким маршрутом.

"Старі квартали виходили просто на ріку, на пологий берег, зарослий очеретом, у якому ховалися рибалки, виловлюючи коштовну рибу, що необачно заривалася в прибережний мул і світилася звідти, мов крадений срібний посуд. Довкола мостів селилися переважно жебраки, займаючи приміщення колишніх типографій та фармацевтичних складів, проститутки, що винаймали дешеві кімнати в гуртожитках інституту залізничників, ювеліри та переписувачі тори…", – триває опис міста.
Фото з сайту: doba.te.ua
До речі, ріки – основний лейтмотив назви книги. Бо "Месопотамія" – то є межиріччя, а Харків теж довгий час знаходився між двох рік – Лопані та Харкова. Хоча за легендою там була ще одна ріка – Нетеч – чи то приток Лопані, чи то лівий приток Харкова. І так, як запахи моря досі гуляють Львовом у творах письменників, що про нього пишуть, так місто Харків причаїлося поміж води, але вже річкової, ставши таким собі островом на пагорбах.

Кожне з оповідань має головного героя, хлопця чи чоловіка, а також масовку – родичів, друзів, минулі чи теперішні кохання. І найцікавіше, що ця масовка, яка в одному оповіданні була такою, в наступному може перетворитися на центрального персонажа або принаймні ключову постать. Таким чином, герої перетікають з одного нарису в інший, і разом із цією їх мобільністю по-іншому розкриваються характери та погляди на одне й те саме дійство.

Так, наприклад, весілля Сєні та Соні проживалося безліч разів -  у світі Ромео, Олега, Колі, фрагментарно згадувалося в інших епізодах. І кожен раз мало зовсім різний сюжет та сприйняття. В такий спосіб автор мимоволі дає зрозуміти, як одна подія може мати безліч трактувань і кожне буде правдою.
Фото з сайту: m.day.kiev.ua
З огляду на те, що персонажі мігрують з одного оповідання в інші, деякі критики назвали "Месопотамію" не збіркою оповідань, а "майже романом" чи "ніби романом". Так, наприкінці так чи інакше постає цільна картина з відносинами, родинними зв’язками, проблемами, їх вирішенням тощо. Усе як у романі. Але оскільки твір все ж таки не має загального сюжету, а подрібнений на 9 серій з окремими історіями, рівнозначними за суттю, я би не характеризувала "Месопотамію" як роман.

Хай це вже буде просто талановита компіляція кількох життів, а не "майже", "ніби" та інші "недо". Подекуди авторам потрібно набагато більше часу для серйозного твору, ніж рік чи два, і ніж того вимагають від письменників видавництва. А в проміжках між романами, у межичассі (і межиріччі :), можна і варто побалувати шанувальників таланту добротною збіркою малої прози.

Немає коментарів:

Дописати коментар