Вітольд Гомбрович. Транс-Атлантик. Порнографія

Вітольда Ґомбровича називають класиком польської літератури. Водночас він є одним із найскладніших авторів XX століття, творчість якого розрахована на вибагливого інтелектуала. Вона вимагає читача непростого, здатного не тільки розгледіти нашарування авторських смислів та метафор, але й у світі гротеску та сюрреалізму не впустити нитку логіки та здорового глузду.

Після величезної перерви, коли в 2002 у видавництві «Основи» вийшов перший роман Ґомбровича «Фердидурке», «Видавництво Старого Лева» дарує нам «Порнографію» (2015) та «Транс-Атлантик» (2016).

Скандальну, багатозначну, філософську «Порнографію», видану у Польщі в 1960, літературознавці подекуди вважають найзнаковішим романом минулого століття. А поміж тим мало знайдеться таких, хто осилить до кінця цей, на перший погляд, моторошний і навіть збоченський текст, позбавлений насправді жодної еротичної сцени.

Вітольд Гомбрович. Фото з сайту: http://culture.pl

Йдеться про двох підстаркуватих письменників, які під час війни потрапляють до садиби сільського дідича з-під Сандомира. Але війна, так само як і сільські пейзажі, є лише бекграундом твору.  Гості знайомляться із Генею, 16-річною донькою Іполіта, і саме вона є центральним ключем розповіді. Разом із Каролем, красивим наймитом, її однолітком і другом дитинства.

Вітольд, від імені якого ведеться розповідь, та його ексцентричний друг Фридерик вбачають у цих двох любовну пару, міцний інтимний союз. І оскільки підлітки поки що не зрозуміли своїх почуттів, гості, а здебільшого Фридерик, починають маніпулювати Генею та Каролем, створювати майже театральні постановки, абсурдність та чуттєвість яких наблизили б їх одне до одного.

Події в творі розгортаються неквапно, багато місця приділено роздумам Вітольда, які повинні ніби то прояснити мотиви Фридерика і взагалі обґрунтувати всю цю пригоду. Адже саме Фридерик є найбільшим кукловодом цієї історії і крізь призму його свідомості ми можемо оцінювати реальність. Але поки автор не вводить у текст убивство, поки Фридерик не починає таємного листування, яке чи не найбільше окреслює його характер, читач не знаходить пояснення цьому чуттєвому квартету із двох дорослих та двох підлітків.

Фото з сайту: www.newsweek.pl

Безперечно, цей конфлікт молодості й старості, нового та старого, ностальгії за минулим та болісного відкидання віджитого є центральним у творчості Ґомбровича. Так само не можна не зауважити висміювання польського консерватизму, католицизму, патріотизму, націоналізму тощо. Хоча сам Ґомбрович неодноразово кепкував із тих критиків, які вбачають у його творчості одне лише висміювання.

Та не дивлячись на закиди автора в бік поверхневих літературознавців, його третій роман «Транс-Атлантик» є своєрідним продовженням «Порнографії» з точки зору перетравлення усе тих же суспільних проблем. Але якщо «Порнографія» як не як вкладається у поняття лінійного твору із зав’язкою, кульмінацією та розв’язкою, то «Транс-Антлантик» можна назвати абсолютним літературним арт-хаусом. Усе, що не береться оповідати автор, він доводить до такої форми гротеску, досягти якої ще не вдавалося нікому. Не дарма Ґомбровича вважають творцем нової форми, зітканої з сарказму, іронії, того ж гротеску, які автор приручив та скомпонував у новий стиль. 

Сцена с вистави "Транс-Атлантик" за Гомбровичем. Фото з сайту: http://wroclaw.dlastudenta.pl

«Транс-Антлантик» - це частково автобіографічний твір, написаний в еміграції, в Аргентині. Як і справжній Ґомбрович, книжковий Вітольд прибуває до Буенос-Айроса у складі польської делегації напередодні Другої світової війни. Він відмовляється рухатись назад назустріч смерті та нелегально залишається на березі, у той час як екіпаж корабля повертається додому. 

Увесь той хаос подій, який розпочинається з моменту відвідин головним героєм польського посольства, позбавлений будь-яких логічних ланцюжків та керований силою спонтанного рішення, сміливо можна називати потоком свідомості. Роман-притча, роман-екзистенція, роман-провокація – усі ці ознаки годяться для роману, аби лише якнайдалі посунутись від самого поняття літератури, яку Ґомбрович зневажав та тримав її не більше як за пихатий ритуал.

Герой кидається від старосвітських Барона, Цюмкала та Пицкаля, які, певно, уособлюють польський вищий світ, до путо Ґонсало як обличчя аргентинського істеблішменту. Але Ґомбрович прагне іще тонших метафор, іще більше метафізичного змісту і виводить конфлікт старого і нового на рівень притчі. Тепер ми опиняємося в епіцентрі протистояння Отця в образі Томаша та Сина (Іґнація), якого має спокусити хитрий та багатий Ґонсало. 

Фото з сайту: www.liveinternet.ru

Ґомбрович вводить поняття Синчизни – на противагу Вітчизні уособлення всього новітнього, перемоги майбутнього, хоча усе нове у тексті пана Вітольда постає потворним та дисгармонійним. Здається, що автор і сам не знає, що правильно і який саме порядок врятує світ. Можливо, саме тому він безперестанку з усього сміється і цей сміх стає розрядкою твору, що знімає напругу та дарує кінець.

Ані «Порнографія», ані «Транс-Атлантик» не є розважальними романами. І хоча вони відносяться до класики, їх можна рекомендувати поціновувачам творчості Ґомбровича або ж бібліофілам, які, крім того, що знаються на літературі, полюбляють занурюватись у відхилення людської психології та вивчати патологічні стани. Що, однак, тільки допомагає зрозуміти, чому Мілан Кундера називає Ґомбровича одним із великих романістів минулого століття.