3 в 1: Щасливі голі люди, Ось відкрита долоня, Шипшинове намисто

Я вже давно хотіла зробити невеличкий огляд сучасної короткої прози. Нарешті трапилась нагода, і з немалої, я би сказала, кількості пропозицій, я обрала три книги. Це – нашумілі «Щасливі голі люди» Катерини Бабкіної, щемливий томик «Ось відкрита долоня» Галини Вдовиченко та новели у ретро-стилі «Шипшинове намисто» Ірини Савки.

До Катерини Бабкіної в мене завжди було неоднозначне ставлення. З одного боку, вона – надзвичайний поет, майстерність її віршів не має меж, їх можна читати мільйон разів і кожного разу їхня глибина роз’їдатиме душу. З іншого боку, враження від її літературних здібностей як прозовика я склала після прочитання в далекому вже 2008 збірки «Лілу після тебе», і воно було таке собі. Звісно, то був авторський дебют, і після нього була «Соня», а також дитячі «Гарбузовий рік» та «Шапочка і кит». Ганьба мені, бо останніх трьох я не читала. Тому і «Щасливі голі люди» почала читати з певною осторогою.

Але я помилялася. «Щасливі голі люди» - це найкрутіші оповідання з тих, що мені довелося прочитати за останні кілька років. Якщо чесно, я навіть не можу зараз згадати автора короткої прози, який би мене здивував більше. Українського чи зарубіжного. За 8 чи 9 років Катерина Бабкіна вигострила прозове слово так, що воно стало незгірш поезії. А сюжети деяких її оповідань залишаються в пам’яті і живуть у свідомості своїм життям, навіть після того як припаде пилом прочитана книга, забудеться ім’я автора і назва твору. 

Катерина Бабкіна. Фото з сайту: www.concert.ua

Найбільше зачепило оповідання «Костя» як приклад безумовної любові, здатної відтворюватись і транслювати себе протягом багатьох десятиріч. Навіть після того, як людина – донор цієї любові – переходить в інший світ. Навіть тоді, коли реципієнт – людина, якій призначається любов – ні про що не здогадується.

Потрібно також відзначити різницю в стилі цих семи оповідань, що зібрались під однією палітуркою. Бо, наприклад, «Добра баба, зла баба» - це вже зовсім інша подача, неочікуваний ракурс, відверто-наївна, подекуди навіть дитяча стилістика. Такий образ старості, поданий крізь низку побутових дрібниць та, що найголовніше, психологічну травму дитинства, могла створити людина з чіткою системою цінностей і розумінням, що кожен вчинок має бути обдуманим. А неправильно прожитий епізод у дитинстві може зумовити на все життя почуття провини та призвести до «злої баби» у старості.

Ну, і «Щасливі голі люди» - психологічний, тонкий, чуттєвий нарис, найбільше схожий на вірші Каті Бабкіної. Не сюжет і не події, що розгортаються, важливі у цьому оповіданні. А настрій, характер, вібрації, образи подружжя – такого нещасного та щасливого водночас.

Галина Вдовиченко. Фото з сайту: www.concert.ua

Колись давно в одній із рецензій для «Дзеркала тижня» я назвала творчість Галини Вдовиченко схожою до прози Франсуази Саган. Відтоді моє сприйняття не змінилося – я досі вбачаю в її творах поєднання влучності й чіткості слова та жіночої надломленої тужливості. Вона неначе дерево – зі стійким міцним стовбуром, але з гіллям та квітами, які то палить сонце, то тріпає вітер із дощем. 

Подекуди її проза видається дещо поверхневою. Читач звикає до шляху, яким веде його автор, а потім він різко обривається і провалюється на таку глибину, про яку не думав і якої не очікував. До речі, так само і в творах Франсуази Саган – читаєш ніби про звичайні речі, а коли починаєш знімати шар за шаром – кінця не видно.

Оповідання Галини Вдовиченко – про жінок і чоловіків, воїнів, заробітчан, волонтерів, малих дітей. Якщо слідувати логіці автора, уся філософія та сіль буття – у буденному, у звичайних життєвих ситуаціях та ординарних людських долях. Можливо, тому і назва книги така – «Ось відкрита долоня», бо всі ці люди зі своїми проблемами, спогадами, мріями та сподіваннями – відкриті та незахищені, ніби на відкритій долоні.

 

Фото з сайту: zz.te.ua

У збірці чітко прослідковується кілька тематик: невдалого шлюбу, негідних чоловіків та втрачених надій («Ліве око крокодила», «Залежність», «Штат Айова, округ Медісон), жіночого оптимізму та сподівань на краще («Дякую, я тільки дивлюсь»,  «Пахне інакше», «Брат», «Запах скошених кульбабок»), волонтерська тема та тема війни («Госпіталь. Розвантажувальні дні», «Богдана і падре Піо», «Ранок в сосновому лісі»). І трохи осторонь знаходиться «Повертаючись до Матроської Тиші» - оповідання-спогад молодої жінки про рішення забрати з лікарні маленьку покинуту мамою дівчинку. 

Хоча насамперед цей твір, як, зрештою, і всі твори пані Вдовичеко, про таку жіночу рису, як можливість любити та віддавати, не дивлячись на будь-які незгоди та негаразди в житті. 

І наостанок кілька слів про «Шипшинове намисто». У Вікіпедії про Ірину Савку написано, що вона «розкриває тему болісних спогадів минулого і висвітлює гострий драматизм життя на селі». Скажу, що згодна із суттю цього формулювання, але хрестоматійна недолуга форма цієї сентенції наводить на мене жах. 

 

Ірина Савка. Фото з сайту: starylev.com.ua

Оповідання написані людиною, значно старшою за віком. Відповідно, висвітлений час та характери з іншого виміру, ніж той, у якому ми живемо зараз. Можливо, саме тому вони видаються трохи відірваними від реальності. Інколи піднесеними, інколи наївними, подекуди схожими на оповідки з журналу «Радянська жінка» 1980-х років. Та чого їм точно не бракує – різноманітності характерів, історичних сюжетів, щирості та глибинності.

Сама Ірина Савка говорить, що всі герої її оповідань списані з реальних людей. «У моєму селі було дуже багато різних історій та людських доль, які ніколи не потраплять ні на екран, ні на сторінки книжки. А мені хотілося, щоб вони були зафіксовані. Тому я і написала про них», - каже авторка в інтерв’ю на сайті Видавництва Старого Лева. Мені ж залишається лише додати, що такі історії – це саме той досвід поколінь, який нас пов’язує, передає традиції, розширює свідомість та закладає міцну базу для свідомого життя нових генерацій.